Половинки Ганни, 4-Ж
Війна. Така далека, така близька
2014 рік. Із початком російсько-української війни мій тато пішов добровольцем обстоювати українські території. Відтоді моє життя кардинально змінилось.
Війна – це те, про що говорили на нудних виховних годинах у школі

Зазвичай, коли тобі 15, усі твої проблеми – це відсутність модного телефону, багато домашки і невзаємна симпатія до якогось рандомного хлопця. І хоч у тому віці я була досить усвідомленою дитиною, перехідний вік згладжує всі відмінності і формує з хлопців і дівчат однорідну масу підлітків, яким притаманно страждати на пустому місці.

Того дня, як часто це бувало, я сиділа перед комп'ютером та слухала якихось жорстких, достатньо типових для підлітка пісень. Думала про несправедливість усього світу і про покупку нових берців. Мама сіла позаду мене, подивилась мовчки якийсь кліп зі мною, а потім сказала: «Тато йде на війну».

Як 15-річній дівчині знати що таке війна? Війна – це було те, про що говорили на нудних виховних годинах у школі. Те, від чого віє гранітом, квітами, і згадкою раз на рік. А тепер це має стати частиною твого життя. Як збагнути, чому саме твій тато має жертвувати собою, а твої сусіди і знайомі мають продовжувати мирне життя? Загалом, ці події у мабутньому дадуть мені розуміння дуже багатьох речей у світі, проте у 15 років це ніщо інше, як шок.

Війна - це лакмус людяності
Війна розпестила нас людяністю. Я бачила як люди мобілізуються, як віддають їжу і гроші, як приймають переселенців із окупованих територій. Я дізналась про побратимство – особлива дружба, якості якої ніколи не досягти у мирному житті. Моя найкраща подруга у школі не давала мені списувати на контрольній, а у папи були друзі, які прикриють у бою. Розуміння цього не давало мені можливості дивитись на дружбу так, як раніше. Що відчував тато? Я не збагну навіть на десяту частину. Проте зараз, коли він вдома, «цивільні правила життя» здаються йому вкрай не щирими, і цілком виправдано.
28 днів невизначеності або день, коли я зненавиділа цивільне життя

«В мене все добре, передзвоню пізніше», - щось подібне до того, що я почула востаннє від тата перед 28 днями тиші. Перші три дні я була впевнена, що проблеми із зв'язком, не зарядив телефон абощо. Через 10 днів тривога, яка перебивала всі думки в голові, зникла. Я просто почала ігнорувати реальність. Загинув? Потрапив у полон? Жоден із цих варіантів мене не влаштовував, а тому це були просто дні «у вакуумі». Іноді він вмикав телефон, іноді вимикав, не підіймав слухавку, скидав. Ці маніпуляції давали надію. Мій щоденний діалог з бабусею мав такий вигляд:

- Не відповідає?
- Не відповідає.
Якось мама «потягла» мене на день народження якогось родича. Всі танцювали, гучна музика закладала вуха, сліпило мерехтіння вогнів, а я продовжувала існувати у своєму вакуумі. Хтось зателефонував. Я тихо відповіла у слухавку що не можу зараз говорити і відклала. Настирний номер дзвонив ще раз, і ще раз.

- Аня, це папа!, - пролунало голосно у слухавці.

Про те, що мені перекрило дихання , і про сльози не варто і згадувати. Я підняла очі і побачила людей перед собою – сп'янілих, дурних і відгороджених від усіх проблем. Це був день, коли я зненавиділа примітивність цивільного життя.

По телефону тато розповів, що це було оточення, з якого були малі шанси вибратись. Він вже передав усі свої речі, не відповідав, аби не травмувати. Після повернення він запевнив, що у безпеці, буде лягати спати і пізніше передзвонить. І все буде добре.
Все. Буде. Добре.
За лаштунками геройства
Для мене існувало дві картинки війни – геройська і життєва. Я бачила, як вигукували «Наші герої», коли військові повертались на демобілізацію, але знала, що не всі із цих людей наділені найчистивішими рисами, бо хтось, все таки, «аватарив», а хтось ховався.Але усе це – нормально, і усе це людська природа. Я бачила, як дехто з тих, хто вигукував про геройство бійцям, весь цей час жили мирним, далеким від військових проблем, життям. Я бачила, як журналісти вдавали піднесений настрій і ледь не сльози на очах, але для них це був звичайний сюжет, один із. Це їхня робота, а не частина життя. Це і не добре, і не погано, це – життєво.

Окрім того, геройство – річ нестійка. Для мирних жителів на тих територіях вони часто були і окупантами. А історія може змінитись, і із героїв вони можуть стати тими ж окупантами. Життєвість – вічна. Вона наповнює сенсом, скидає «рожеві окуляри», влаштовує побачення з реальністю. Це не так приємно, як героїчні розповіді, але якісніше. Глобально якісніше.
Військова служба з присмаком екзистенціалізму
Усі ці події залишились у минулому. Але і майбутньому теж. Я – солдат-резервіст прилуцького батальйону територіальної оборони, студентка військової кафедри і активіст патріотичної організації. Маю відповідне оточення, інтереси, спосіб життя. Спірно, аби було усе це, якби не приголомшуюче «тато іде на війну». Патріотичний запал із початком війни змінився усвідомленим вибором. Мирне життя – штучно складне, армійське ж – досконало просте. І я не маю сили перед ним встояти.

This site was made on Tilda — a website builder that helps to create a website without any code
Create a website